Поліцейський із прифронтового Гуляйполя Микола Глінков: від дитячої мрії стати правоохоронцем до служби в умовах повномасштабної війни
Поліція – це не лише патрулювання та затримання злочинців. Це протидія ворогу, щоденний ризик та допомога цивільним. Микола Глінков свого часу обрав професію правоохоронця, щоб служити та захищати, – і жодного разу не пошкодував про цей вибір.
Народився майбутній правоохоронець у Гуляйполі. Там минули дитинство та юність майбутнього поліцейського. Родина хлопця не мала жодного відношення до правоохоронних органів – мати працювала у лікарні, батько – на сільському підприємстві. А в Миколи з ранніх років зародилася мрія про службу в органах внутрішніх справ. Згадує: «Тато з мамою з ранніх літ прищеплювали мені дві такі прості, але надважливі риси – бути добропорядним та чесним».
Довгий час після закінчення навчання Микола працював на підприємстві. Та дитяча мрія не давала спокою, тому у 2020 році, зваживши всі «за» та «проти», він наважився на серйозний крок – вступити до лав Національної поліції. Успішно пройшов необхідні випробування, первинну підготовку та розпочав службу в секторі реагування патрульної поліції в Оріхові.
«Десь через місяці два після початку служби в одну зі змін ми з напарником патрулювали територію обслуговування та отримали виклик про розбійний напад. Мершій вирушили на місце події, де на гарячому затримали двох зловмисників. Третьому вдалося втекти, але недалеко – швидко затримали і його», – згадує один зі службових випадків Микола.
Рано-вранці 24 лютого 2022 року сон Миколи Глінкова обірвав тривожний дзвінок чергового: «Негайно прибути до місця дислокації!». Після отримання інструкцій поліцейські приступили до виконання поставлених завдань. У перші дні повномасштабного вторгнення поліцейські робили все можливе, аби запобігти паніці та хаосу серед населення. Наступного дня поліцейського та його колег відправили у Гуляйполе – нести службу на блокпостах та патрулювати місто, протидіяти диверсантам та мародерам. «Дуже багато виявляли маячків, прив’язаних на деревах та «міток», намальованих на дорогах. Наприклад, за одну зміну ми могли назбирати близько двох-трьох кілограмів катафот, колючого дроту, які агенти росіян залишали у найрізноманітніших місцях. Наскільки ми розуміли, такий метод ворог використовував, щоб позначати напрямок руху, все ще сподіваючись на «бліцкриг»», – згадує Микола.
На початку березня росіяни, окупувавши Пологи, пішли на Гуляйполе. З перших днів наступ супроводжувався невпинними обстрілами. Та люди не впали у відчай, мужньо прийнявши новий страшний виклик війни. Місцева влада і правоохоронці, волонтери і просто небайдужі громадяни об’єдналися та розпочали допомагати один одному. Микола та його колеги розвозили гуманітарну допомогу по бомбосховищах міста – воду, їжу, медикаменти: «Місцеві, коли бачили службове авто, підбігали й казали: «Хлопці, не кидайте нас!». Разом з обстрілами активізувались зловмисники, які бажали легкої наживи. Евакуюючись, люди покидали домівки та майно, дехто – днями, а то й тижнями не виходив з укриттів. Цим користувалися місцеві мародери. «Нам, попри й без того високе навантаження, вдавалося виявляти та припиняти такі факти», – розповідає сержант поліції.
З кожним днем ситуація у місті ставала дедалі напруженішою – інтенсивність обстрілів та боїв зростала щогодини. Домоволодіння поліцейського, як і багато інших, пошкодило уламками смертоносних рашистських снарядів. Усвідомивши ризики та небезпеку, чоловік вже не міг ризикувати найціннішим – життям та здоров’ям свого сина, тож вивіз хлопця до Дніпра.
Небезпека в місті чатує на кожному кроці, розповідає Микола. Згадує одну з критичних ситуацій: «Ми стояли на блокпості. З окупованих територій через Оріхів виходила невеличка гуманітарна колона. Росіяни перевірили людей на підконтрольному їм боці та не випустили чоловіків, тож в автівках були лише діти та матері за кермом. Тільки вони під’їхали до блокпоста, розпочався страшний обстріл... На щастя, снаряди «лягли» не на блокпост, а поодаль. Проте смертоносні уламки летіли звідусіль... Ми вчасно зреагували, евакуювали всіх в укриття».
Війна змінила не лише людей, а і їхнє ставлення один до одного. Поліцейські прифронтового міста стали символом порятунку та підтримки для тих, хто виривався з окупації.
«Згадую період, коли до нас доїжджали автобуси гуманітарних колон, з них вибігали мами та дітки зі сльозами на очах. Одна жінка сказала: «Ніколи не думала, що так радітиму при зустрічі з поліцією... Ми такі раді вас бачити, хлопці!». В пам’яті закарбувалася ця фраза...».
Згодом Миколу перевели на службу в обласний центр – спочатку у Вознесенівський, а згодом у Запорізький відділі поліції. Це рішення було зумовлене сімейними обставинами – син потребував лікування, а батьківська підтримка була вкрай необхідною.
Розповідаючи про службу в Запоріжжі, поліцейський згадує, як у лютому цього року в складі слідчо-оперативної групи виїхав на виклик в Малокатеринівку, де по приватному сектору вдарив дрон. «Керуючи автівкою, я раптом побачив БпЛА у небі. Тоді швидко зупинився, сказав всім негайно покинути транспортний засіб та сховатися. Ворожий fpv пролетів повз. Проте, як виявилось пізніше, своє полювання він не закінчив. Після відпрацювання виклику ми знов побачили дрон, який рухався нам назустріч дуже низько – фактично на рівні електромереж. Знов довелося спиняти авто. Ми з колегами розбіглися в різні боки. Смертоносна «пташка» пролетіла повз нас, але трохи подалі знайшла для себе ціль – автомобіль військового, який рухався слідом за нами. Внаслідок влучання автівка спалахнула. На щастя, водій встиг вистрибнути, а в салоні не було ані інших пасажирів, ані боєкомплекту. Ми підхопили бійця та помчали звідти».
Микола Глінков, як і тисячі українців, робить усе можливе, щоб мати змогу якнайскоріше повернутися до рідного дому, де пануватиме мир і спокій. «Ця страшна війна навчила головному: життя – найдорожче, що ми маємо. Не слід відкладати на завтра те, що можна зробити сьогодні. Мій колега та друг Олексій Лемешко загинув внаслідок російського авіаудару під час несення служби на блокпості в Оріхові. А за тиждень до дня загибелі запросив на каву. Хоча тоді у мене було дуже багато справ, я все ж погодився зустрітися. Тільки потім зрозумів – як добре, що тоді не відмовився...».
Відділ комунікації поліції Запорізької області
