«Більш за все він любив сім’ю і Україну»: пам’яті спецпризначенця поліції Олександра Садовського
На руці Тетяни - чоловічий годинник. Він трохи завеликий для її запʼястка, але жінка не знімає його. Колись цей годинник носив її Саша. Тепер для неї це не просто річ - це можливість хоча б на мить відчути, що він досі поруч. Ця історія про справжнього офіцера, люблячого чоловіка батька і дідуся, який віддав за нашу свободу найцінніше – життя.
Зі своєю майбутньою дружиною Олександр познайомився у Приморську, коли навчався в технікумі. Там молодий студент здобував освіту за спеціальністю «агроном».
- «Я відразу побачила в ньому дорослого чоловіка. Не за віком, а за його поведінкою і мисленням», - згадує Тетяна.
Вони прожили разом понад 30 років. Майже все своє доросле життя - пліч-о-пліч. І навіть зараз жінка зізнається: досі не може повірити, що її чоловіка немає. У поліцейського залишились двоє дітей та маленька онука.
Данило, молодший син Олександра, зі слів матері, дуже важко переживає втрату батька:
«У нас була така традиція: щороку на Великдень ми їздили на Вінниччину. Там народився наш Саша. Тепер Даня, його син, питає мене: «Мамо, ми ж поїдемо цього року? Так би хотів наш тато…»
Сім’я була головним скарбом у житті правоохоронця. Кожну хвилину, вільну від служби, він прагнув провести поруч із коханою дружиною та дітьми.
Олександр був не тільки сумлінним поліцейським, а й вірним другом і товариською людиною. Він любив приймати у себе гостей, з захватом і солодкуватою тугою розказував про свої плани і мрії після закінчення війни. Друзі любили та поважали «Мера» - такий позивний Олександр отримав у спецбатальйоні поліції.
Свою кар’єру у правоохороних органах Олександр розпочав у 2001 році. За час служби він пройшов шлях від дільничного до командира взводу. У 2024 був сформований батальйон поліції особливого призначення (стрілецький) - до лав якого без сумнівів і вагань вступив наш колега.
«Він завжди казав: «Хто, як не ми? Нас вчили тримати зброю, тому ми повинні дати відсіч нашому ворогу», - згадують побратими та рідні бійця.
У батальйоні спецпризначенець обіймав посаду командира взводу. Водночас він ніколи не цурався жодної роботи. Як кажуть його колеги, Олександр був людиною-легендою, адже будь-яке поставлене перед ним завдання виконував на сто відсотків.
«Я знав Сашу ще з далекого 2007 року. За час служби ми з ним навіть мінялися місцями: спочатку я був його керівником, потім він - моїм, - з усмішкою згадує побратим. - Це була людина честі, справжній лідер. За ним хотілося йти вперед. Він ніколи не відвертався від свого особового складу, до нього можна було звернутися з будь-яким питанням - чи то по роботі, чи по життю. За мої 20 років служби я майже не зустрічав таких відповідальних керівників».
Він умів вправно командувати та знаходити рішення у найскладніших ситуаціях. Міг сісти за кермо практично будь-якої бойової техніки й упевнено керував нею. Особовий склад за ним завжди був як за стіною – бійці знали, що їхній командир не залишить, підтримає і до останнього буде поруч.
19 липня 2025 року Олександр Садовський загинув під час виконання бойового завдання у Покровському районі Донецької області.
Того рокового дня бойовий екіпаж офіцера прямував на позицію, щоб провести ротацію побратимів. До місця призначення залишалося зовсім трохи, коли вони потрапили у ворожу засідку. Автомобіль «Мера» підбили, а сам боєць отримав важкі поранення. Та попри це Олександр ще деякий час продовжував кермувати, щоб вивезти бійців якнайдалі від небезпеки. Побратими евакуювали його, але, на жаль, врятувати Олександра не вдалося.
Важка втрата для всіх, хто знав Героя. Біль і сум, які не зникають і щоразу нагадують нам про тисячі відважних сердець, які перестали битися, захищаючи нашу свободу.
Олександр Садовський - люблячий батько і дідусь, вірний друг, побратим і колега. Саме таким він назавжди залишиться у пам’яті людей, які його любили, знали та служили поруч.
Назавжди в строю...
Відділ комунікації поліції Запорізької області
