Професія, в якій перемога - це коли твоя допомога більше не потрібна: один день роботи запорізького сектору протидії домашньому насильству
У кожного з них бронежилет, нагрудний відеореєстратор, протоколи та обов’язок - запобігти, направити, допомогти. Попри втому, а іноді навіть безсилля - вони працюють, бо знають: якщо весь світ відвернувся - поліція не має на це права.
07:30. Інструктаж.
Сьогодні до складу мобільної групи входять старші лейтенанти поліції Ольга Попова, Олексій Шепель та капітан поліції Владислав Борщ. Перед виїздом - короткий інструктаж: оперативна інформація, перевірка засобів зв’язку, чіткий розподіл ролей. Попереду - доба, під час якої усе може змінитись у будь-яку хвилину: тиша - на крики, а ледь чутне прохання «Будь ласка, припини…» - на відчайдушний плач.
«Ми ніколи не знаємо, що на нас чекає за адресою. Але мусимо бути готові до всього», - каже старший лейтенант поліції Олексій Шепель, перевіряючи нагрудну камеру.
09:02. Виклик перший. Багатоповерхівка.
«Мати кричить на дитину, вже понад годину» - повідомлення на планшеті. Вони їдуть швидко, але без сирени. Піднімаються до квартири. Двері відчиняє жінка у стані сильного алкогольного сп’яніння. В очах - злість, руки тремтять. «Ви що, не бачите? Я на нервах. Дитина не слухається!», - кричить знову.
Ольга говорить першою, повільно і спокійно: «Ми лише поговоримо. Ви не зобов’язані нічого пояснювати, але ми тут, щоб допомогти».
Поки Олексій оглядає квартиру, Ольга намагається налагодити контакт з дівчинкою, на вигляд років восьми. Вона сидить у кутку, заплакана, обіймає стару іграшку. Спочатку мовчить. Потім ледь чутно: «Я маму люблю. Але вона кричить. І мені страшно…».
Квартира занедбана, речі розкидані, в повітрі - запах алкоголю і цигарок. Поліцейські оформлюють випадок як психологічне насильство. Але жінка не вгамовується. Стає агресивнішою, нецензурно лається, кричить уже й на інспекторів, береться погрожувати, розмахує руками. У такому стані дитина поруч - у небезпеці.
«Ми приймаємо рішення про тимчасове вилучення дитини», - чітко і впевнено каже Ольга і повідомляє матері порядок дій.
Дівчинку супроводжують до машини. Вона не пручається, тільки міцно тримає свою іграшку та власноруч зібрані речі за сезоном. Дорогою до медзакладу говорить тихо, ніби виправдовується: «Мені не вистачає маминої уваги. Я сама варю макарони… іноді смажу яєчню. А ще я перу собі одяг … мама каже, я вже доросла».
Ольга не витримує. Притягує дитину до себе і обіймає. Очі повні сліз. «Ти - просто дитина, - шепоче вона. - І ти маєш право просто бути дитиною… щасливою». Вони мовчать решту дороги. Але ця тиша - вже інша. У ній - біль. І надія, що матір зміниться.
14:46. Другий виклик. Приватний сектор.
На подвір’ї - тиша. Але в поліції вже три звернення з цієї адреси. Жінка не відкриває дверей. Сусідка каже: «Вчора були сварки. Сьогодні - ні звуку».
Після довгого стуку двері відкриває чоловік: «Я ж не бив. Ну, слово сказав. Так що тепер? Злочин?».
Ольга просить побачити дружину. Він заперечує. У справу втручається Владислав: «Ми маємо переконатись, що вона жива і в безпеці».
У кімнаті на ліжку сидить жінка. Очі червоні, руки складені на колінах. Тихо говорить: «Я не хочу писати заяву. Я боюся».
Це вже класичний сценарій для працівників сектору протидії домашньому насильству. Вона не хоче скандалу, він - звик бути головним. Немає побоїв, але є контроль і страх.
Цього разу поліцейські складають терміновий заборонний припис: чоловік має залишити житло на 10 днів. Він злиться, не розуміє, чому через «одні крики» його виганяють. «Домашнє насильство - це не тільки побої», - пояснює кривднику старший лейтенант поліції Олексій Шепель.
17:45. Виклик третій. «Повторний».
Це вже четвертий виклик до цієї родини за рік. Жінка подає заяви - а потім забирає. Сьогодні - знову синці. Вона стоїть на порозі, не впускає поліцію.
«Я сама винна. Не забирайте його. Він просто нервує, коли я його провокую...». Це називається цикл насильства. Жертва часто не бачить виходу. Залежність - емоційна, фінансова, психологічна. Та цього разу рішення приймають правоохоронці. Є тілесні ушкодження - є підстава для затримання. Коли чоловіка виводять, він сміється: «Та вона ж мене любить. Завтра сама забере». Старша лейтенантка поліції не відповідає. Вона знає: любить - не означає безпечно, бо завтра для заявниці може не настати.
00:27. Виклик четвертий. Під час обстрілу.
Лунає сирена. На планшет приходить нове повідомлення: «Літня жінка просить допомоги. Її син агресивний, погрожує. Стан - неадекватний».
Поліцейських зустріла стурбована старенька: «Він не завжди такий. Просто сьогодні щось з ним не так. Він схопив ніж і сказав, що всі вороги, навіть я». Чоловіка не зупиняють навіть вибухи авіабомб десь на сусідній вулиці. Ситуація критична - аб’юзер хапається за ножі. Першочергове завдання - захистити жінку. Поліцейські діють обережно, насилу надягають кайданки та викликають психіатричну бригаду. Жінці пропонують тимчасовий прихисток - вона змахує сльози, але хитає головою. Владислав відповідає коротко: «Маєте право передумати будь-якої миті. Ми поряд».
На вулиці їх зустрічає темрява. Квартал перекрито, за кілька десятків метрів - напівзруйновані будинки. Звичне відчуття війни, але цього разу - поєднане з тим, що біль і страх ховаються не тільки в укриттях, а й за звичайними дверима.
Ранок наступного дня. 08:00. Кінець зміни.
Дорога назад до підрозділу - без розмов. Владислав заповнює звіти, Олексій знімає камеру, Ольга підбиває підсумки зміни. «Буває по 5–6 виїздів на день. Буває, ніхто не відчиняє. Але ми їдемо знову. Бо якщо не приїдемо, може бути запізно», - говорить інспекторка.
Щомісяця працівники сектору протидії домашньому насильству Запорізького райуправління поліції фіксують понад 200 фактів домашнього насильства. Це не завжди побої. Часто - крики, приниження або контроль.
Поліція Запоріжжя закликає: якщо ви стали свідком або жертвою домашнього насильства - не мовчіть. Звертайтесь на спецлінію 102 або на цілодобову гарячу лінію 15-47.
Відділ комунікації поліції Запорізької області
