«Кожен виїзд - це виклик для нас, і для тих, кого ми евакуювали», - запорізький поліцейський Віталій Романча (ВІДЕО)
Робота під постійними обстрілами, щоденні виклики та максимальна небезпека - такими є реалії служби співробітника Василівського райуправління поліції ГУНП у Запорізькій області Віталія Романчі. Він один із тих поліцейських, хто ризикуючи власним життям, допомагає мешканцям прифронтових громад евакуюватися з-під ворожого вогню.
Віталій добре знає всі маршрути, виїзди, кожну вулицю Кам’янського, Плавнів, Степногірська й Приморського. Ці знання не раз рятували життя під час евакуацій. Колись ці населені пункти були спокійними, мирними і людними. На вулицях лунали дитячі голоси, панував рух, нині ж тут проходять сіра зона, а подекуди - вже лінія фронту.
«Раніше було зовсім інше життя - без масових евакуацій, ворожих артобстрілів, КАБів та дронів. Таким пам’ятаю його досі», - говорить поліцейський.
Віталій Романча розпочав службу у Василівському РУП, коли територія Степногірська та Приморського не була окупована. Каже, несли службу в умовах, коли війна вже була поряд. Документували воєнні злочини військових рф, евакуйовували поранених і загиблих, розкривали правопорушення, скоєні безпосередньо поблизу лінії фронту.
«Найбільше ускладнювали роботу щоденні обстріли та відсутність комунікації з громадянами. Це був новий виклик і ритм роботи поліції», - розповідає він.
Окрім роботи в Приморському та Степногірську, працював у селищах Плавні та Кам’янське. Саме тут проходила лінія розмежування між нашими військовими та військовими рф. Через постійні обстріли та активні бойові дії це була зона максимальної небезпеки. Попри це у цих населених пунктах все ще залишалася невелика кількість місцевих жителів.
«Кожна поїздка була смертельно небезпечною як для нас, так і для людей, яких ми вивозили. Ми неодноразово виїжджали туди для евакуації місцевих поранених, а також тіл загиблих, адже родичі фізично не могли туди дістатися через близькість до фронту».
Аби бути менш помітними для ворога та дронів, зазвичай такі евакуації відбувалися вночі. Віталій й досі не може забути селище Плавні, коли воно палало у вогні від обстрілів росіян. Обабіч шляху горіли будинки, а деякі ще довго тліли…
«Плавні-Кам’янське тривалий час були форпостом оборони. Фронт там стояв стабільно, наші військові стримували ворога. Хоча Степногірськ і Приморське постійно обстрілювали, прорвати оборону ворог не міг», - згадує Віталій Романча.
«Надзвичайно важливою була взаємодія поліції та військових. Комунікація була постійною і ефективною. Завдяки цьому вдалося врятувати багато життів. Крім того, військові допомагали не лише з евакуацією, а й з продуктами, зарядкою телефонів, ліхтарів. У підвалах дев’ятиповерхівок Степногірська облаштовували невеликі пункти незламності, де люди могли поїсти, відпочити й перечекати обстріли», - розповідає поліцейський.
Ворог модернізував своє озброєння. З’явилася велика кількість дронів, які не лише атакують, а й коригують артилерійський, мінометний і танковий вогонь. Для ворога немає різниці - поліція, цивільні чи військові. Вони вражають будь-яку ціль, яку бачать.
«Зараз дрони часто працюють у парі – один б’є, інший - коригує. Тому евакуація - це максимально складне і небезпечне завдання. А для цивільних, які вирішили самостійно евакуюватися - це справжній квест. Для мене найстрашніше - це не довезти людину. В такі моменти ти береш на себе відповідальність за чуже життя», - ділиться пережитими емоціями герой.
Найбільше чіпає за душу - евакуація дітей. Вони бояться їхати, виходити з дому, тому не раз доводилося їх вмовляти і переконувати поїхати у безпечне місце.
«Кожна така поїздка - це не просто приїхати і забрати людину. Зазвичай, підготовка до евакуації це цілий алгоритм дій: від ретельного планування і погодження з військовими маршруту, обрання транспорту, яким туди можна доїхати, до знищення дронів-ждунів на оптоволокні. Для цього ми використовуємо ножиці, щоб перерізати волокно і не дати дрону злетіти», – говорить Віталій Романча.
Віталій розповідає, що РЕБ допомагає лише зі звичайними дронами, а от на оптоволокно ніяк не діє. Тому майже всі евакуації на маршруті проходилися пішки.
«Під час останньої евакуації, аби знищити дрони, довелося півтори години йти пішки та перерізати оптоволокно. І вже назад, на страх і ризик, з евакуйованими ми їхали дуже швидко, з думкою, щоб нові «дрони-ждуни» не прилетіли знову. Максимум на ці всі дії хвилин двадцять».
Віталій розповідає, що разом із колегами ретельно готується до кожного виїзду. Утім, ніхто не знає і не може передбачити, чим закінчиться будь-яка поїздка. Війна вносить свої корективи щодня. Для поліцейських - це реалії та особливості роботи на прифронтових територіях.
Перед евакуацією важливо підготувати людей морально і пояснити, що кількість речей і тварин обмежена. Часто доводиться вмовляти місцевих по кілька днів. Хоча місцеві жителі розуміють, що окрім поліції у цих селах їм допомогти мало хто зможе. Можливо, волонтери, але й вони не завжди готові їхати в таку небезпеку.
«Люди всі різні, відчувають, що більше не повернуться у рідні домівки. Кожен із них хоче забрати більше речей, які фізично не помістяться до евакуаційної машини. І тут назустріч йдуть військові і вже групою ми вивозимо речі, людей та домашніх тварин».
Досить часто місцеві після евакуації повертаються назад, навіть у зруйновані будинки. Кажуть, для них дім - це місце сили. Проте такі рішення закінчуються трагедією. Він пригадує випадок, коли чоловіка, який повернувся, артилерія рф вбила просто на порозі власного будинку. І, на жаль, таких прикладів чимало.
«Через обстріли, дрони, КАБи жити у Приморську та Степногірську просто неможливо. Ворог безжально щодня обстрілює ці населені пункти. Ті, хто залишився, живуть у постійному стресі. Особисто у мене з’явилася фобія - я не можу дивитися на птахів у небі. Для мене кожен силует - це потенційний дрон», ділиться поліцейський.
Після кожної ризикованої ситуації, іноді виникають думки змінити роботу, але вони швидко минають. Віталій зізнається, година-дві і це все не те, щоб забувається. Картинка змінюється, і розумієш, що робиш все правильно, і ти на своєму місці.
Емоційний ресурс на чергову поїздку Віталій Романча бере в родині. У коротких розмовах, поїздці з дитиною на тренування, грі в футбол та звичайних буденних речах. Рідні його завжди підтримують, хоча дуже за нього хвилюються.
У своїй роботі Віталій бачить і позитивні моменти. Каже, пам’ятає кожного пасажира свого евакуаційного авто, врятовані родини, дітей, вдячних бабусь і дідусів.
«Коли в місті зустрічаєш людей, яких евакуював, вони вітаються, дякують, впізнають тебе навіть у цивільному одязі, і це, звичайно, приємно. В такі моменти розумієш, що все недарма».
Попри втому і постійну небезпеку, Віталій Романча щоразу повертається на маршрут. Бо знає, що на нього чекають. І поки є шанс врятувати хоча б ще одне життя - він знову поїде і буде ризикувати.
Департамент комунікації Національної поліції України
