Попри гучні вибухи жителі селища доглядають прибудинкові території, понівечені російськими снарядами, пораються по господарству, а також піклуються про братів наших менших. Посилену допомогу й підтримку надають правоохоронці. Начальник слідчого відділення Андрій Андріїв, не тільки виконує поліцейські завдання із розслідування злочинів і документування наслідків ворожих обстрілів, а й піклується про покинутих тварин. Більше про людську небайдужість – далі.
Дата «24.02» змінила життя всіх українців. Щоб врятуватися від пекла, влаштованого російськими військами, тисячі людей змінили своє комфортне життя на інакше, незвичне. Жителі тимчасово окупованих населених пунктів, які не змогли терпіти прийдешній «руський мир», повиїжджали зі своїх рідних міст, взявши тільки найнеобхідніше. Так само вчинили й поліцейські, які не зрадили Присязі та продовжили нести службу на благо українського народу. Серед них - корінний житель Дніпрорудненщини начальник слідчого відділення ВП №2 Василівського РУП ГУНП в Запорізькій області Андрій Андріїв.
росіяни захопили Василівку, почали наводити в місті свої «порядки», проте безпосередньо у Дніпрорудне зайшли не одразу. Вже тоді Андрій встиг відправити свою родину закордон, сам же залишився на захисті рідного міста. Разом із колегами виконували обов’язки з охорони публічного порядку, будували укріпспоруди, заступали на службу разом з добровольцями з «місцевої самооборони». Очолюючи слідчий підрозділ відділення поліції, Андрій із підлеглими вже тоді почали реєструвати перші факти злочинів, скоєних під час війни – крадіжки, мародерства тощо. Коли загарбники оточили по периметру і зайшли в місто, стало зрозумілим, що треба негайно виїжджати на підконтрольну Україні територію.
«Вранці 28 березня наші чотири автівки перетнули межу Дніпрорудного. Мені, можна сказати, пощастило. З собою крім своєї ID-картки я ніяких документів не брав. Прихопив лише пакет із паперами, які підтверджують хворобу жінки. Це на випадок, якщо би питали, чому я їду. Розглядаючи мої документи, окупанти переплутали мої прізвище та по-батькові, тому шукали в списку правоохоронців людину з іншим прізвищем», – згадує поліцейський.
Правоохоронець продовжив свою службу в Запоріжжі. Розповідає, що за два тижні несення служби на перевірочному пункті почув сотні людських історій про біль, страждання, відчай, жорстокі злочини, які скоювали військові країни-сусіда: «Тут жіночка плаче, тому що три дні їхала з тимчасово окупованого Мелітополя через рашистські блокпости та радіє тому, що у вільному від загарбників Запоріжжі. Тут лікарі з маріупольського пологового будинку розповідають свої переживання, коли російська бомба зруйнувала лікарню та забрала життя людей, зокрема немовляти. Історії дівчат, які приїхали власними автомобілями з Чехії, щоб рятувати дітей із Мангуша та Маріуполя. А чого варта розповідь про 80-річного дідуся, який випросив у наших хлопців коктейль Молотова, щоб «бити орків»! Коли по селу проїжджав російський, танк він був першим, хто кинув у них запальну суміш. Це - незламні українці, які попри пережиті горе й жах, залишилися людьми та пішли допомагати іншим».
Таке ж саме захоплення викликають і вчинки жителів прифронтового Степногірська й довколишніх напівзруйнованих сіл. Багато людей повиїжджали, але ті, хто залишився, продовжують засівати пшеницею землю, яка вже і так всіяна російськими снарядами, ремонтують понівечені будинки, майже щодня уперто відновлюють світло та водопостачання.
Андрій розповідає, що служба в умовах війни вимагає особливої пильності, уваги та контролю. Разом із колегами вони документують наслідки всіх обстрілів, збирають докази воєнних злочинів, скоєних окупантами. Також розслідують інші правопорушення, скоєні на території громади, - крадіжки, вбивства, наркопосіви, ДТП.
Буває так, що росіяни гатять без перестану впродовж доби. Тож допомогу пораненим доводиться надавати безпосередньо під час обстрілів. Вдягли засоби захисту і – мершій робити свою справу. Адже у пріоритеті – людські життя.
«На вулицях спустошеного містечка частіше зустрінеш покинутих тварин, аніж їхніх господарів. І що найпримітніше, чотирилапі знають, куди треба йти – туди, де ними опікуються небайдужі. Тож про долю місцевих тварин ми також не забуваємо, – каже Андрій. – Завжди знаємо, коли в пухнастиків закінчуються корми чи є потреба в медикаментах – закуповуємо та віддаємо людям, які про них піклуються».
Підполковник поліції згадує випадок, як врятували пташеня боревітра – воно сиділо знесилене біля поліцейської станції. Забрали до себе, нагодували, створили умови для відновлення сил, і як одужав – випустили на волю. Чутки про врятоване життя швидко розійшлися по селищу. Тож небайдужі люди попросили про надання допомоги ще одній пташці зі зламаним крилом. Згодом місцевий ПОГівець відвіз її до ветклініки - на операцію.
Сьогоденні невеличкі добрі справи породжують щасливе майбутнє. Для цього не потрібно називатися героєм. Достатньо просто бути людьми, допомагати один одному і пам’ятати про те, що ми разом.
Відділ комунікації поліції Запорізької області
