«Не розумію, як можна дивитися по телевізору новини про війну і сидіти вдома»: запорізький поліцейський, ветеран війни Павло Голубєв(ВІДЕО)
Він із перших днів повномасштабної війни пішов на фронт, воював на передовій у складі поліцейського спецпідрозділу та об’єднаної штурмової бригади «Лють». Павло зазнав поранень й отримав інвалідність, після чого продовжив службу в поліції вже в тилу. Його історія - про війну без прикрас: бойовий досвід, втрати побратимів, витримку та складне повернення до мирного життя після фронту.
У грудні 2021 року «Манагер» тільки почав свій шлях у поліції. Попереду, здавалося, була звичайна кар’єра: навчання, практика, робота, поступове зростання кар’єрними сходинками. Павло встиг провчитися лише три місяці в навчальному центрі, коли країна прокинулася у новій реальності.
«24 лютого я їхав на навчання та дорогою прочитав новину про те, що почалась війна. Першою реакцією був шок і нерозуміння. Люди обговорювали, панікували, але чіткої картини того, що відбувається, ще не було. Втім, уже до обіду того ж дня я прийняв рішення - йду воювати у складі спецпідрозділу поліції».
У 2022 році він із колегами виконував завдання на блокпостах, які регулярно потрапляли під щільні обстріли окупантів. Саме там, зізнається, уперше відчув, що таке війна.
«Щойно ми зайняли позицію, по нам почали працювати «гради». Поруч були побратими, які вже проходили через це, і саме їхня підтримка допомогла мені в той момент».
Згодом у підрозділі з’явився 80-мм міномет, і Павло став одним із перших, хто поїхав працювати з ним.
«Найяскравішою емоцією тоді було задоволення від результату, коли після роботи повідомляли, що ціль уражена. Це давало відчуття реального внеску і викликало бажання «насипати» русні ще більше».
Саме це бажання і привело його у 2024 році до штурмової бригади «Лють». Коли з’явився запит на добровольців - Павло без роздумів опинився серед їх числа, бо був переконаний, що саме піхота і штурмові підрозділи виконують найважливішу роботу, адже перебувають один на один із ворогом.
Служба в «Люті» тривала майже 11 місяців. «Манагер» зізнається, що кожен бойовий вихід – це випробування на міцність і силу духу:
«Бували й моменти, коли я фізично виснажувався настільки, що вже не міг іти далі. Саме тоді згадав про сина. Уявив, як дитина колись запитає: «Чому тато не повернувся?», а йому скажуть: «Він просто втомився». Тоді я зрозумів, що не маю права зупинятися».
Одним із найнебезпечніших моментів став бій у районі селища Північне. Їхня група щойно висадилася з машини і навіть не встигла розосередитися, як поруч прилетів 120-мм снаряд.
«Ми з побратимами отримали поранення. Дивом залишилися живими. Досі не можу пояснити, як це стало можливим. Дякувати Богу, обійшлося».
Товариші по службі стали для нього другою опорою після родини. Правоохоронець говорить, що саме взаємопідтримка і довіра тримають фронт. У найважчі моменти побратими рятували одне одного буквально ціною власного життя.
«Коли мене контузило, побратим під час обстрілу, ризикуючи власним життям, накрив мене собою. Ще один випадок був коли нам вдалося вирватися з оточення. Я тоді отримав поранення, і товариш, бачивши, що мені важко йти, забрав у мене всю амуніцію і ніс її сам. Дякую вам, хлопці».
Водночас війна забрала багатьох. Особливо болісною для Павла Голубєва є історія побратима «Палича», який зник безвісти у 2024 році.
«Це людина, яку треба знати, щоб зрозуміти, про що я. Від однієї його посмішки зникали всі проблеми. Того дня у нього був дуже важкий вихід. Він був водієм – під час завантаження хлопців в «Емку» прилетіла руснява міна. Вони їхали наосліп і потрапили в місце скупчення ворога, потім підірвались ще й на 9-тимінному шлагбаумі. Було багато поранених, не всі вижили. А він залишився за кермом. Раніше дивом вижив після прильоту КАБу, і навіть сміявся з цього. Тому я вірю, що і тоді він вистояв, вибрався і зараз десь чекає нашої зустрічі».
Після служби в штурмовій бригаді та стрілецькому батальйоні Павло повернувся до роботи в поліції в тилу, бо через поранення він отримав інвалідність третьої групи. Сьогодні він займається службовими перевірками, але визнає, що повернення до мирного життя було надзвичайно складним.
«Найбільша проблема полягала в тому, що зникло відчуття виконаного обов’язку, яке супроводжувало мене на фронті. Саме тому я почав шукати спосіб відновлення і знайшов його у спорті. Регулярні тренування допомогли мені поступово стабілізувати психологічний стан. Окрім цього, захопився піклболом і зараз готуюсь до участі у всеукраїнських змаганнях серед ветеранів».
«Манагер» розповідає, що після війни змінилося ставлення до життя. Речі, які раніше здавалися важливими, втратили значення. Натомість прості моменти - час із родиною, дитячий сміх, спільне читання книг - набули особливої цінності. Водночас йому болить нерозуміння з боку частини суспільства.
«На жаль, люди і досі не розуміють, що поліція теж воює, при чому у великій кількості: стрілецький батальйон поліції, «Лють», БПОП, КОРД – це все бойові підрозділи, які виконують завдання на рівні з ЗСУ. Але тут теж треба комусь слідкувати за порядком. Хочеться, аби громадяни не забували, завдяки кому вони сплять спокійно».
Завершуючи розмову, Павло повертається до того дня, який змінив усе - і до рішення, яке визначило його шлях.
«Я не розумію, як можна було дивитися по телевізору новини про війну і сидіти вдома. Для мене це було питанням не вибору, а обов’язку».
Попри поранення, втрати й пережите, він не говорить про героїзм - говорить про відповідальність. Про побратимів, які стали родиною. Про тих, хто не повернувся. І про тих, кого ще чекають.
Його історія - це не лише про війну. Це про вибір, який роблять звичайні люди у незвичайних обставинах. Про силу триматися, коли страшно. І про те, що навіть після фронту життя продовжується.
«Головне - не забувати, заради чого це все. І цінувати те, що маємо зараз».
Відділ комунікації поліції Запорізької області
